София Ротару. Официальный сайт | Интервью для журнала "The Ukrainian", №1-2001

Интервью для журнала "The Ukrainian", №1-2001

Чи знайдеться в Україні людина, яка не знає Софію Ротару? Мабуть, ні. Любов до цієї співачки успадковує вже не одне покоління слухачів і глядачів. Її голос пізнаєш з тисячі, її пісні співає вся країна. Сонячна усмішка, стрункий стан, розкішне чорне волосся...

Ні, уявити Україну без Софії Ротару просто неможливо. Гарна, тоненька дівчина стрімко влетіла на естраду і в одну мить усіх зачарувала своїм неповторним голосом, тонким смаком, високою культурою вокалу. Важко уявити, що Ротару на сцені вже ЗО (!) років. Так-так, саме тридцятиліття концертної діяльності відзначає нинішнього року наша уславлена землячка.

- Софіє Михайлівно, передусім дозвольте від імені читачів нашого журналу привітати Вас із ювілеєм. Весь нинішній рік, наскільки нам відомо, пройде для Вас і для нас під знаком цієї урочистої дати. Як Ви збираєтеся відзначити ювілей своєї творчої діяльності?

- Сердечне спасибі за поздоровлення. Відмічатиму цю дату, зрозуміло, новими програмами, концертами, гастролями. Мрію про те, щоб провести всеукраїнський тур, виступити в кожному великому місті України, аби більше глядачів змогли відвідати мої концерти. Тому хотілося б, щоб виступи були благодійними.

Намічено також гастролі у ближньому й далекому зарубіжжі. До програми увійдуть пісні, які практично завжди звучали в моєму репертуарі, а також ті, що були свого часу хітами. Передусім це твори Володимира Івасюка. Скільки б я їх не виконувала, щоразу відкриваю для себе щось нове, нерозгадане. Івасюк у моїй долі більше, ніж просто композитор, саме його пісні дали мені крила, саме з ними я відбулася як співачка.

Хочу по-новому виконати відомі й улюблені твори братів Теодоровичів, Давида Тухманова, Євгена Мартинова, Миколи Мозгового, Юрія Рибчинського та інших. Повірте, вибирати дуже непросто, бо так багато прекрасних пісень подарували мені ці талановиті майстри.

Природно, до програми увійдуть і нові твори українських та російських композиторів. Чи стануть вони хітами? Гадаю, так - бо лише з такою метою я відбираю пісні до свого репертуару.

- Ви завжди йшли своїм власним шляхом - за радянських часів співали українські та молдавські пісні, котрі тоді були не дуже в пошані. А тепер, коли російськомовні автори та виконавці скаржаться на першоплановість усього українського, виконуєте багато творів російських авторів. Така Ваша принципова позиція - бути в меншості? Чи просто збіг обставин?

- Мені здається, ця хвиля вже пройшла. Спостерігаю, що багато українських виконавців співають і російською. А скільки російських гастролерів у Києві? Не злічити. Не бачу в цьому нічого поганого. Розумію також, що молода держава повинна турбуватися про розвиток і становлення національної культури. Що ж до мене особисто, то я підходжу до кожної пісні тільки з позиції талановитості, а не національної приналежності. Якщо мені принесуть пісню українською мовою, і твір буде мені до душі, стане "моїм", я виконуватиму його, як і пісні Володимира Івасюка. Причому не лише в Україні, але й усюди, де проходитимуть мої гастролі.

- Чи змінилося Ваше ставлення до сцени за тридцять років?

- Було й лишається творче хвилювання від наступної зустрічі із глядачами. І я радію, що воно в мене є. Коли воно зникне, зрозумію - час прощатися зі сценою. Контакт із залом кожного разу встановлюється по-різному, але завжди досить швидко.

- Як Ви готуєтеся до виступу: чи довго розспівуєтеся, як настроюєте себе, чого намагаєтеся уникнути?

- У день концерту прагну більше відпочивати, менше розмовляти, не вирішувати проблем, які потребують нервових затрат - бережу все для глядачів. Приходжу задовго до початку концерту, проводимо репетицію, "обживаю" майданчик, знайомлюся із залом. Крім того, мені потрібен деякий час, щоб зосередитись на майбутньому виступі. Я пірнаю в себе, і зовнішній світ у цей час ніби не існує.

На концертах я дуже стомлююсь, бо працюю з повною віддачею, ніби в "останній раз". Іноді умовляю себе - побережися, не витрачай усі сили, завтра знову концерт. Але виходжу на сцену і про все забуваю. Мабуть, у цьому певною мірою й криється секрет моїх успіхів: на сцені я зовсім інша людина.

- Мабуть, важко підрахувати, скільки пісень Ви виконали за своє життя? Чи є серед них такі, котрі називають знаковими, які вплинули на Вашу долю?

- Слово честі, навіть не знаю, скільки пісень було в моєму репертуарі. Мабуть, кілька сотень. Найважливішими вважаю молдавські народні, котрі співали мої батьки, з якими я виросла, з яких почалася моя творча доля. Знаковими у моєму житті стали "Червона рута" і практично всі пісні Івасюка, "Сизокрилий птах", "Лебедина вірність", "Балада про матір", "Край", "Меланхолія"... Все назвати важко. Вважаю, мені дуже пощастило: я виконувала багато прекрасних пісень, які ми створили разом із моїми друзями поетами і композиторами.

- Що Ви повинні почути в пісні, аби зрозуміти - ось воно, моє? Подібне розуміння приходить одразу чи Вам треба до нової пісні трохи звикнути, зріднитися з нею?

- Мені підказує внутрішній голос, спрацьовує інтуіція. Трапляється, слухаєш нову пісню, а вона не хвилює. Можливо, комусь іншому вона й підійде, а мені на душу не лягає. І я її не беру. А коли "мороз по шкірі" або сльози на очах - тоді моє. Не знаю, словами таке важко пояснити.

Знаєте, як було, наприклад, з "Лавандою"? До редактора телебачення підійшов молодий чоловік і запропонував показати для мене пісню. Я чомусь довго примусила його чекати після закінчення концерту, із якимось небажанням усе ж вирішила послухати. Він зіграв мелодію. А потім усю ніч не спала, ледь діждалася ранку, щоб скоріше записати пісню. Ось так несподівано все сталося. Тепер щодня чекаю такої приємної несподіванки від авторів.

- Ви завжди відрізнялися вмінням підбирати сценічні костюми. З ким із художників співробітничаєте?

- Починала із буковинськими народними майстринями, які вручну вишивали кожну концертну сукню. Тому мої концертні костюми вже самі по собі - витвори мистецтва. У Москві для мене шили і Зайцев, і Юдашкін, в Україні співробітничаю з Сергієм Бизовим, а останнім часом і з Лілією Пустовіт, молодим і дуже талановитим дизайнером.

- А яка доля Ваших унікальних костюмів? Чи не збираєтеся відкрити виставку?

- На щастя, мені вдалося все зберегти. А мрію я навіть не про виставку, хотілося б створити музей. Зрозумійте мене правильно: треба, щоб не забулися, не загубились унікальні зразки народної творчості.

- Усім відомо, що у Вас дружна сім'я. Правда, син, на відміну од багатьох дітей знаменитостей, не пішов шляхом батьків. Можливо, онук стане музикантом? Чи готуєте своїм близьким сюрпризи в ювілейному році?

- Для мене важливо, щоб онук Толя, як і син Руслан, виріс хорошою, порядною людиною. А ким буде, покаже час. Якщо музикантом, з радістю допоможу. Сюрпризи, звичайно ж, готую, але поки що карти не відкрию. Скажу тільки: якщо буде можливість організувати всеукраїнський тур, то почну його з моєї "малої батьківщини" - Буковини, співатиму для моїх рідних, земляків, друзів.

- Вас називали завзятим рибалкою, а тепер з'явилося нове захоплення - сад у Ялті.

- Я завжди любила посидіти з вудочкою на березі тихої річки або ставка. Це єднає з природою, знімає напруження. Ну, а коли пощастить щось спіймати, почуваєш себе на сьомому небі.

Сад - ще одна моя любов. На всіх гастролях завжди шукаю щось для свого саду. Я не професіонал, при виборі керуюся власним смаком. Якось на гастролях у Майкопі мені прямо на сцену під час концерту винесли щеня німецької вівчарки і сказали: "Ми чули, що Вам Руслан побудував у Ялті дім, то Вам потрібен охоронець". Для мене цей подарунок був таким приємним і несподіваним сюрпризом! Ми із щеням трохи помандрували, закінчуючи гастролі. Назвали песика Ямар, він одразу ж звик до дому, до нас. Тепер це дуже розумний пес, не тільки сторож. Він справжній хазяїн у домі, коли нас немає. Ми його дуже любимо, Ямар практично став членом нашої сім'ї.

Интервью для журнала "The Ukrainian", Татьяна Гончарова, 2001 г., №1.

София Ротару, 2004.
Разработка АМТ, 2000, 2004.